Ти точно знаєш, що ти вдома, коли чуєш шелест каштанів на Хрещатику.
Або шум моря на Ланжероні. Хоч спів птахів, хоч вітру шум, хоч гомін такої рідної мови - таке близьке відчуття дому.
Навіть біг-борди, котрих часом занадто багато, або та яма, яку так і не залагодили за час твоєї двотижневої відпустки - якісь рідні.
І той хлопець з офісу навпроти, так само ніяково усміхається. А ти з полегшенням видихаєш, бо знаєш: хай ти так само ніяковієш при зустрічі - ви говорите однією мовою.
Знайомою. Рідною. Домашньою. Як борщ зі сметаною.
Та що там соромитись! Як чорний хліб з салом.
Що твої мрії можуть бути безкраїми, а вже завтра перевтілитись в реальність. А твоя колега не залишить тебе в труднощах, бо їй не байдуже.
Коли після тяжкого робочого дня ти повертаєшся додому – щаслива, бо твоя сім`я поруч. І строга сусідка, Марія Петрівна, у захопленні від твого нового рожевого кольору волосся.
Бо хоч ми й українці, але сучасні, а головне – свої. Шалені й класні українці.
Залишайтесь в Україні. Бо тут Дім.
